КОТ-Д’ІВУАР
Іноземне втручання в Кот-д’Івуар було викликане тамтешньою громадянською війною, що запалала на початку 2000-х років. Отож, з метою стабілізації обстановки, на івуарійській території у 2003 році були розгорнуті миротворчі сили та Місія ООН — MINUCI, які вже у наступному, 2004 році були трансформовані в Операцію ООН в Кот-д’Івуарі — UNOCI. До того ж в Кот-д’Івуарі (як колишній французькій колонії) був розгорнутий військовий контингент Франції (оперативна батальйонна група «Licorne»), який відповідав за безпеку французьких громадян.
Завдяки таким заходам у 2004 році ситуація в країні дещо покращилася. Цьому також сприяли підписані так звані Уадугські мирні домовленості. Але Кот-д’Івуар фактично був поділений на південну частину під контролем уряду на чолі з Президентом Л. Гбагбо та північну, контрольовану повстанським рухом «Нові сили».
У 2010 році обстановка Кот-д’Івуарі знову загострилася через кризові події довкола президентських виборів. Так, за результатами другого туру голосування в листопаді 2010 року Незалежна виборча комісія Кот-д’Івуару визнала переможцем лідера опозиції — колишнього прем’єр-міністра країни А. Уаттару, який отримав 54,1 % голосів виборців. За його основного опонента — чинного Президента Кот-д’Івуару Л. Гбагбо проголосувало 45,9 % виборців. Рішення комісії було визнано Генеральним секретарем ООН, Африканським Союзом та країнами Економічного співробітництва країн Західної Африки (ECOWAS).
В той же час Конституційна Рада країни (підконтрольна Л. Гбагбо) анулювала рішення НВК, посилаючись на фальсифікацію результатів голосування у північних районах країни. Чинний Президента Кот-д’Івуару підтримав і уряд країни, а також керівництво силових структур. За урядовим рішенням було запроваджено комендантський час, закриті кордони країни та заборонені трансляції будь-яких опозиційних ЗМІ. Підрозділи силових структур Кот-д’Івуару заблокували і переміщення на івуарійській території персоналу та транспорту Місії ООН, французької оперативної групи «Licorne» .
У такій ситуації як Л. Гбагбо, так і А. Уаттару провели процедури своєї президентської інавгурації, сформували підконтрольні їм уряди Кот-д’Івуару. Це все супроводжувалося масовими акціями протестів та сутичками між прихильниками обох кандидатів на президентську посаду, що фактично і стало передумовою виникнення громадянської війни.
ПРИМІТКА
Політична криза в Кот-д'Івуарі вибухнула після другого туру президентських виборів 28 листопада 2010 року та вилилась у вуличні зіткнення між прихильниками чинного президента Лорана Гбагбо з партії Івуарійський народний фронт і його супротивниками з Об'єднання республіканців, чиїм кандидатом був Алассан Уаттара.
Криза в Кот-д'Івуарі є наслідком міжетнічної ворожнечі між бете, що представляють етнічну меншість в країні, і групою дьюла, що входить в народність манде, яка представляє другий за розміром етнічний кластер в країні. Більшість представників бете сповідують християнство, а дьюла - іслам. Тим не менш, причиною конфлікту є не стільки релігійний, скільки племінний фактор, підсилений економічною нерівністю. Південна частина країни, населена народами бете і баулі, є світовим центром вирощування какао-бобів, а дьюла, що займають північні райони країни, в колоніальний і постколоніальний періоди були дистанційовані від влади і позбавлені доступу до фінансових потоків від експорту какао-бобів.
У 2000 році президентом Кот-д'Івуару став Лоран Гбагбо - виходець з півдня країни. 19 вересня 2002 внаслідок повстання солдатів, звільнених з армії за підозрою в нелояльності владі, в країні почалася громадянська війна. Дьюла перейшли на бік повстанців півночі, спочатку в партії MPCI (Патріотичний рух Кот-д'Івуара), а потім в ForcesNouvelles (Нова Сила). Повстанці об'єднали кілька племен, і до 2007 року взяли під контроль близько 60% території країни, і зберегли його аж до 2011 року.
30 березня 2011 загони Уаттари без бою взяли під свій контроль столицю країни Ямусукро. Ще до цього сили Уаттари увійшли в економічну столицю країни Абіджан.
1 квітня 2011 французькі військові за наказом Ніколя Саркозі висадилися на південній околиці Абіджана, для захисту французьких громадян. Французький корпус отримав найменування - місія «Лікорн» і налічує 1650 солдатів і офіцерів.
Л. Гбагбо зберіг під своїм контролем більшу частину урядових установ, ЗМІ та силових структур, в т. ч. збройних сил, республіканської гвардії та сил безпеки (підрозділів національної жандармерії, поліції, митної служби тощо). Урядові війська були посилені різними воєнізованими формуваннями та молодіжними рухами, прихильними до Л. Гбагби. Суттєву військову допомогу діючому режиму Кот-д’Івуару надавав також уряд Зімбабве, який таємно постачав зброю урядовим силовим структурам.
А на боці А. Уаттари виступили «Сили Республіки Кот-д’Івуар», до яких увійшли збройні формування так званих «Нових сил» у північних районах країни, військовослужбовці силових структур, які перейшли на сторону опозиції, а також іноземні найманці з Ліберії, Сьерра-Леоне та Гвінеї. А. Уаттара дістав широку підтримку міжнародної спільноти, в т. ч. Генеральної Асамблеї ООН та провідних західних країн, що зміцнило його позиції в протидії режиму Л. Гбагби.
Так розколовся Кот-д’Івуар на північну і південну частини та виникли передумови для нової громадянської війни.
А західні країни та міжнародні організації посилили свій тиск на режим Л. Гбагбо, примушуючи його відмовитись від влади. Наприклад, ООН, США та країни ЄС розірвали дипломатичні стосунки з урядом Л. Гбагбо та встановили їх з А. Уаттарою. А щоб позбавити його джерел фінансування, в січні 2011 року західні країни ввели ембарго на експорт івуарійської кави та какао-бобів (країна займає перше місце у світі з їх виробництва та постачання на зовнішні ринки). Центральний банк держав Західної Африки блокував йому доступ до розміщених у банку фінансових фондів Кот-д’Івуару, Міністерство фінансів США ввело санкції проти Л. Гбагбо та членів його сім’ї, заморозивши їх рахунки в американських банках.
В той же час Африканський Союз створив Раду міжнародних посередників у складі президентів Буркина-Фасо, Чаду, Мавританії, ПАР і Танзанії для сприяння мирному вирішенню конфлікту в Кот-д’Івуарі. Локалізуючи збройне протистояння в країні, РБ ООН вирішила посилити UNOCI силами ООН в Ліберії. В зв’язку з цим у січні 2011 року були сформовані та передані у підпорядкування UNOCI Сили підтримки у складі трьох піхотних рот від Пакистану, Бангладеш та Йорданії, а також вертолітний підрозділ ЗС України (60 військовослужбовців, два багатоцільові вертольоти Мі-8МТВ та три бойові вертольоти Мі-24П зі складу 56-го окремого вертолітного загону ЗС України в Ліберії).
Незважаючи на зовнішній тиск, Л. Гбагбо відмовився скласти владні повноваження та активізував свої зусилля з нейтралізації А. Уаттари та його прихильників: посилив поліцейський режим в столиці країни м. Ямусукро та найбільших містах Кот-д’Івуару, ввів додаткові підрозділи урядових військ до центральних та північних районів країни, різко придушував виступи опозиції. Крім того, посилив тиск на миротворчі сили UNOCI та оперативну групу «Licorne» ЗС Франції, звинувативши їх у підтримці А. Уаттари та «здійсненні іноземної інтервенції в Кот-д’Івуар». Для фінансового забезпечення своєї діяльності уряд Л. Гбагбо націоналізував банківські установи та торговельно-економічні підприємства країни. А. Уаттара та його уряд були заблоковані силами Л. Гбагбо в одному з готелів у м.Абіджан на півночі країни разом з охороною миротворців ООН.
Період відносно пасивного протистояння сторін тривав до кінця березня 2011 року. А потім ситуація в Кот-д’Івуарі набула динамічного характеру. Користуючись підтримкою країн південно-східної Африки, насамперед, Буркуна-Фасо, підконтрольні А. Уаттарі підрозділи «Сил Республіки Кот-д’Івуар» розпочали активний наступ на центральні райони країни. Збройним формуванням повстанців вдалося встановити свій контроль над більшістю міст Кот-д’Івуару, в тому числі столицею країни та головним портовим містом Сан-Педро.
Суттєві проблеми у опозиції виникли при спробі захопити м. Абіджан, де зосередились основні сили прихильників Л. Гбагбо. Бойові дії між сторонами конфлікту затяглися, збільшуючи кількість жертв серед мирного населення та посилюючи загрозу миротворчому персоналу. На початку квітня
2011 року сили Л. Гбагбо пішли на штурм штаб-квартири Місії ООН у м. Абіджан, намагаючись припинити її діяльність на території країни.
Для прискорення процесу повалення режиму колишнього президента Кот-д’Івуару Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію № 1975/2011, якою передбачалися більш жорсткі санкції проти Л. Гбагбо та його оточення, а також надавався миротворцям дозвіл на застосування зброї для захисту цивільного населення. Командування миротворчих сил та оперативної групи ЗС Франції «Licorne» вирішили провести спільну операцію зі знищення вогневих позицій, важкої техніки та складів з озброєнням прихильників колишнього режиму країни.
Український вертолітний підрозділ був залучений до евакуації персоналу штабу миротворчої місії ООН з міста Абіджан. Українські вертольоти Мі-24П та французькі «Газель» виконували завдання з повітряної підтримки дій збройних формувань А. Уаттари та миротворчих підрозділів, що дало їм змогу просунутись до центральних районів Абіджану. Бойові дії в місті тривали до 11 квітня 2011 року і завершились розгромом сил Л. Гбагбо та взяттям його у полон повстанцями.
З травня 2011 року триває процес відновлення Кот-д’Івуару, в т. ч. розбудова його державних органів влади та створення нових силових структур. Хоча обстановка в країні залишається складною через низку суттєвих проблем: тривають суперечки серед нового керівництва країни за владу; затягуються процеси формування армії та поліції; посилюються міжетнічні та міжконфесійні протиріччя; не припиняються виступи прихильників колишнього режиму Л. Гбагбо, активізується на території країни кримінальна діяльність. Все це загрожує виникненням нового збройного протистояння в Кот-д’Івуарі, якому можна запобігти, зберігши в країні миротворчі сили.
ЛІБЕРІЯ
Протягом останніх років діяльність Місії ООН в Ліберії (UNMIL) — один із позитивних прикладів діяльності світової спільноти з недопущення внутрішнього протистояння в країні на тлі конфліктних виборчих процесів. Зокрема, в Ліберії, де вирували пристрасті довкола парламентських та президентських виборів в жовтні-листопаді 2011 року.
Тоді, за результатами двох турів голосування, більшість голосів набрала кандидат від правлячої партії «Єдність» — діючий Президент Ліберії Е. Джонсон-Серліф. А сили опозиції отримали певну перевагу в ліберійському парламенті і, спираючись на парламентську більшість, відмовились визнавати підсумки президентських виборів та розпочали масові акції протестів у столиці Ліберії м. Монровія та інших ліберійських містах.
Незважаючи на це, чинній президентській владі Ліберії вдалося зберегти контроль над силовими структурами (в т. ч. армією та поліцією), і залучити їх до протидії опозиції. Рада національної безпеки Ліберії попросила допомогу у керівництва Місії ООН, яке почало вживати активні заходи проти неконтрольованого розвитку подій в країні. Сили UNMIL були переведені до підвищеного ступеню бойової готовності і розпочали патрулювання столиці, виставили додаткові блок-пости на автошляхах.
Такі заходи фактично не дали можливості опозиції проводити масштабні антипрезидентські виступи і вона змушена була перевести свої дії в юридичну площину. Наприклад, лідери опозиції звернулись до судових органів Ліберії, оскаржуючи законність результатів виборів. Щоправда, опозиція погодилась на переговори з владою, в ході яких була досягнута домовленість щодо створення спеціальної групи для вироблення компромісних рішень з формування владних органів країни, а також для усунення протиріч між владою та опозицією.
За таких умов керівництво країни змогло розпочати реалізацію програм з відновлення та розвитку країни, основними з яких стали: «Динамічна Ліберія-2030» (соціально-економічного характеру) та «Національне бачення Ліберії-2030» (передбачає досягнення національного примирення в країні). Водночас були активізовані заходи ліберійського уряду з остаточного подолання наслідків громадянської війни в країні у період 1999–2003 років. При цьому для Ліберії дуже доречною була економічна допомога з боку інших країн та міжнародних фінансових організацій, в т. ч. США, КНР, Канади, Росії, Індії, Австралії, Нігерії та Всесвітнього банку.
Однак негативно позначаються на ситуації в Ліберії напружені стосунки між різними етноконфесійними групами населення, високий рівень корупції ліберійської влади (зокрема, призначення родичів Президента країни Е. Джонсон-Сірліф на ключові державні посади), а також неспроможність силових структур ефективно контролювати державні кордони.
Так, у другій половині 2012 року активізувалися незаконні збройні формування та злочинні групи в районі ліберійсько-івуарійського кордону. Це змусило уряд Ліберії закрити кордон з Кот-д’Івуаром, а також тимчасово згорнути розробку родовищ корисних копалин у своїх східних районах. До прикордонних районів з Кот-д’Івуаром були направлені додаткові підрозділи Збройних сил Ліберії, сили місії ООН UNMIL. До речі, виконували завдання з патрулювання зазначених районів вертольоти 56-го окремого вертолітного загону ЗС України.
В основному, такі заходи, а також взаємодія у вирішенні прикордонних проблем між урядами Ліберії та Кот-д’Івуару стабілізували ситуацію на їх спільному кордоні.
МАЛІ
В лютому 2013 р. керівництво ЄС звернулось до України з проханням направити український вертолітний підрозділ до складу Тренувальної місії Європейського Союзу в Малі. Ця місія допомагатиме в підготовці малійських Збройних сил до виконання завдань щодо безпеки країни. Місію можна вважати складовою часткою дій світової спільноти, насамперед Франції та країн-членів Економічного співтовариства країн Західної Африки (ECOWAS), яка допомагає уряду Малі відновити конституційний лад.
Необхідність міжнародного втручання виникла в зв’язку з загрозою розколу Малі та виникненням безконтрольних осередків міжнародного тероризму на її території наприкінці 2011 — на початку 2012 років. Адже у північні райони Малі повернулися збройні загони туарегських племен, які брали участь у конфлікті в Лівії на боці М. Каддафі.
Розпочалися сутички між націоналістичним («Народним рухом за визволення Азавад») і ісламістськими («Ансар ад-Дін») рухами туарегів та збройними силами Малі, які намагалися утримати урядовий контроль над північними територіями країни. Однак слабка активність уряду з вирішення даного питання викликала у малійських військових кіл невдоволення, і, як наслідок, 22 березня 2012 року в країні стався військовий переворот.
Військова хунта допомогла так званому «Національному фронту оновлення демократії та відновлення держави» на чолі з капітаном А. Саного прийти до влади, який зажадав, щоб туареги залишити територію Малі, погрожуючи розв’язати «тотальну війну» за звільнення республіки. Та 6 квітня 2013 р. лідери туарегів проголосили про створення незалежної держави Азавад зі столицею у м. Томбукту.
Певним чином неконтрольований розвиток ситуації в Малі призупинився під натиском міжнародної спільноти. Зокрема, малійська військова хунта погодилась формально передати владу цивільному керівництву країни на чолі з тимчасовим президентом Д. Траоре (був спікером парламенту). Водночас уряду Малі, за сприянням країн-членів ECOWAS, вдалося вмовити лідерів туарегських племен відмовитись від офіційного проголошення незалежності Азаваду та впровадження норм шаріату на підконтрольних їм територіях.
Таке рішення призвело до розколу між туарегами та лідерами осередку терористичної організації «Аль-Каїда в країнах ісламського Магрибу», який розпочав активно брати під свій контроль північні райони Малі.
12 жовтня 2012 року Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 2017 щодо необхідності відновлення територіальної цілісності малійської держави та забезпечення безпеки на її території (насамперед в плані ліквідації осередків «Аль-Каїди»). Згідно резолюції Африканський Союз та ECOWAS розробили концепцію проведення операції з врегулювання ситуації на півночі Малі, яка була ухвалена резолюцією РБ ООН № 2085 від 20 грудня 2012 року (санкціонувала розгортання в Малі міжнародної місії AFISMA).
Документом передбачалося:
направити до Малі військовий контингент африканських країн чисельністю до 3,3 тис. осіб, щоб допомогти малійським силовим структурам у відновленні територіальної цілісності країни та ліквідації осередків терористів;
надати США та країнами ЄС (насамперед Францією) логістичної підтримки міжнародним силам в Малі;
підвищити рівень підготовки підрозділів малійських збройних сил за сприяння країн Європейського Союзу.
Однак, ці заходи світової спільноти не забезпечили швидкого врегулювання ситуації в Малі. На початку поточного року обстановка в країні різко загострилась, що пояснювалось початком масштабних наступальних дій радикальних угруповань на південь країни в напрямку столиці м. Бамако.
У цій ситуації керівництво Франції терміново вирішило провести військову операцію «Сервал» (розпочалась 11 січня 2013 р.) і допомогти збройним силам Малі ліквідувати незаконні збройні формування та відновити контроль над північними районами країни. Таке рішення мало як політичний, так і економічний характер і стосувалися намірів Франції підтвердити свою провідну роль у боротьбі з тероризмом та у забезпеченні стабільності регіонів Північної та Північно-Східної Африки (колишні французькі колонії), а також зберегти доступ до тамтешніх природних ресурсів (в першу чергу, уранових родовищ, що мають важливе значення для французької енергетики).
На відміну від інших конфліктів в Африці та на Близькому Сході, зовнішнє силове втручання у ситуацію в Малі було проведене з повним дотриманням міжнародного права та не викликало фактично жодних заперечень ні у західних, ні у африканських країн, ні у Росії. Так, правовим підґрунтям для операції «Сервал» стало офіційне звернення виконуючого обов’язки президента Малі Д. Траоре до Франції та ООН з проханням надати міжнародну допомогу у боротьбі з терористами. Дії Франції були підтримані Радою Безпеки ООН, НАТО, ЄС, США, Росією та низкою інших країн, зокрема, щодо логістичного забезпечення операції.
Силові дії Франції (як повітряного, так і наземного компонентів) зупинили наступ екстремістських збройних формувань і розпочали процес звільнення північних районів Малі.
Французька операція прискорила розгортання країнами-членами ECOWAS в Малі міжнародної місії AFISMA (перші підрозділи країн-членів організації почали прибувати в середині січня 2013 р. і завершать його до вересня), а також започаткування Тренувальної місії ЄС в Малі (відповідне рішення було ухвалено Радою ЄС із закордонних справ 17 січня 2013 р.).
Треба сказати, що події на півночі Малі засвідчили високу підготовку бойовиків до ведення бойових дій та їх здатність активно протидіяти малійським урядовим силам і підрозділам ЗС Франції. Це навіть призвело до затягування військової операції. Тому розглядається питання щодо збільшення чисельності французького військового контингенту в Малі приблизно до 2,5 тис. осіб. А ось суттєвою проблемою у розгортанні Тренувальної місії ЄС на малійській території є нестача відповідної вертолітної техніки.
Загострення ситуації на півночі Малі активізувало терористичну діяльність в сусідніх країнах, зокрема, в Алжирі.
16 січня 2013 р. через те, що алжирська влада надала повітряний простір для літаків ВПС Франції, бойовики захопили в заручники до 800 робітників нафтових компаній «Sonatrach» та «British» на одному з алжирських родовищ неподалік від кордону з Малі. Внаслідок невдало проведеної силовими структурами Алжиру спеціальної операції зі звільнення заручників 80 з них загинули.
Джерело: http://bintel.com.ua/uk/article/ukrainskie-mirotvorcy-na-afrikanskom-kontinente-2/
| 
